Субота, 25 Травня, 2024

Маршрут Київ-Житомир: як сталеві коні витісняли живих

Зв’язок із Києвом — політичним, економічним центром — був завжди важливий житомирянам. Втім, киянам шлях Київ-Житомир також був важливим: Житомир — це ворота в Польщу, а звідти — у Західну Європу. Цей шлях це “Батиєва дорога”, Києво-Брест-Литовський тракт, а зараз — фрагмент автошляху міжнародного сполучення Київ-Чоп (М-06). Далі на zhytomyr-future.

Коней їм!

До початку ХХ століття головним транспортним засобом на цьому шляху були коні чи воли. Торговий відрізок Київ-Житомир не ігнорувався чумаками, але маршрут пролягав через більший Радомишль (трохи північніше ніж Київ-Чоп).

Після Другого поділу Речі Посполитої Житомир та Київ знову опинилися в складі однієї держави. На мапі Київщини 1821 року зафіксований головнидиліжансней шлях з Києва через Мотижин, Рожів, Раковичі, Радомишль, Березину, Студенці в Житомир. На цій мапі нанесені поштові станції, де змінювали поштових коней і відпочивали гінці та пасажири. Довжина цього шляху визначена у 155 верств (166 км).

1827 року царський уряд організував поштово-кінне сполучення Київ-Житомир-Радзивілів. Разом з цим царат почав будівництво нового шляху Київ-Житомир-Новоград-Волинський-Ковель. Новопрокладений шлях виявився коротшим на 35 км, він переродився у фрагмент сучасної траси М-06.

На поштово-пасажирському диліжансі їхав поштар в однострої та поштарським ріжком. Їхати доводилося вдень та вночі, зробивши перерву на їжу та відпочинок. Напевно, тут став довподоби кучерам розум коней і їхній режим “автоматичного пілота”. Їздовий міг зробити зупинку для висадки пасажирів та здачі-прийняття кореспонденції. Швидкість руху диліжансів була десь 9-10 км/год. Подорож з Києва до Житомира могла затягнутися до двох діб, якщо робити перерви на ночівлю та відпочинок.

На дах диліжанса пакували багаж, у салоні розміщувалися пасажири, спереду сидів — водій.

До початку ХХ століття вищеназвана схема не тільки відточилася, а й набула капіталістичних елементів. Головним перевізником цього маршруту була контора диліжансів Переца-Хаїма Фельденкрайза. Це були великі екіпажі на 20 пасажирів, які могли взяти місця у першому, другому чи третьому класі. Перший клас — це карета на амортизації зі шкіряними диванами, другий клас — вагончик з лавками вздовж бортів як у вагоні метра, третій клас — місця на підвісних кріслах ззаду диліжансу.

Вервечка поштових станцій

По всій трасі будували муровані станції — комплекси споруд для обслуговування поштово-пасажирських диліжансів. Тут були така інфраструктура: криниця з пристроями для напування коней, комори, каретна майстерня, стайні, гаражі, фуражна, готель. Головував на станції начальник, який тут і жив. Він завідував документацією, пильнував, аби все було готове для відпочинку коней і людей. Відстань між поштово-кінними станціями була близько 20-30 км. На теренах Житомирщини царат поставив чотири станції: коростишівська, березинська, житомирська, звягельська.

Ці станції, тягнучись ланками одного ланцюга, стали опорними пунктами міжміської системи. А Коростишівська станція має стати відомою, як символу зв’язку поколінь. Почавши роботу як поштово-кінна станція, переродилася у автобусній станції — у тій самі будівлі автостанція пропрацювала до 2018 року. Сама ідея тривкости історії транспортного вузла варта музею!

Залізничний маршрут

Попри те, що на землях Житомирщини залізниця з’явилася на початку 1870-тих, до з Києва до Житомира дістатися залізницею можна було лише у кінці ХІХ століття. Залізничне сполучення з Києвом з’явилася в рамках проєкту залізниці Київ-Брест-Литовський. Ідею запропонував тодішній міністр шляхів сполучення Російської імперії. 1873 року запрацювала станція Бердичева, а 28 грудня 1895 року за старим стилем зі станції Житомир у напрямку Бердичева відправили перший потяг. 

Ускладнювало прокладання залізничних шляхів болотисто-лісиста місцевість, обмежені місцеві матеріяльні та людські ресурси, а ще — людські забобони. Поширювали чутки, що залізниця пов’язана із нечистою силою, а її клієнти помирають після поїздки. 1914 року цю ділянку дороги перешили на широку колію. 

Автотранспорт

Навесні 1907 року на ринок вийшов залізний кінь — автомобіль-диліжанс. Київ-Житомир — перший маршрут Центральної України, який обслуговувався автобусами. Підприємець Познанський купив і привіз ці автобуси з Парижу. Ця машина могла довезти пасажирів з Києва до Житомира всього за 7 годин — автобуси відправлялися о 9.00, як і кінний екіпаж, та прибували о 16.00 в місце призначення. На трасі автобус розганявся до 36 км/год, по містах і селах стишував хід до 15 км/ год, в Києві міг їздити лише до 10 км/год. На дорогу в один кінець автобус спалював 48 літрів бензину.

Наприкінці липня 1914 року на цей маршрут вийшла ще одна фірма — перевізник Олександ Міклашевський. Автобуси виходили з обох міст ввечері та прибував майже о півночі, долавши дорогу за ті ж 7 годин. Автобуси також мали перший і другий клас.

Преса карикатурами і статтями робили з цих автобусів посміховисько, якщо ті ламалися, але, як відомо, ніщо не зупинить ідею, час якої настав. Тож автобусів стає більше, конструкція та моделі удосконалювалися і у 1920-тих роках механічні коні остаточно витісняють карети.

У міжвоєнні роки на маршрут між соціалістичними містами виходить ЗіС-16, який брав в салон 27 пасажирів та міг розвивати швидкість до 65 км год. Проте на шосе заборонялося розвивати швидкість більше 30 км год. Далі з поширення автотранспорту дорогу заполоняють перевізники та водії.

Відомі клієнти цих транспортних вузлів

Серед відомих користувачів диліжансами маршруту Київ-Житомир для українців найяскравішим буде Тарас Шевченко. 1846 року працівник Археологічної комісії при Київському університеті святого Володимира вирушив у дослідницьку експедицію Правобережжям і подорожував через диліжансно-поштову систему. Через ці станції пролягала путь письменників Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок. Пізніше тут подорожували Ференц Ліст та Оноре де Бальзак. Також користувалися послугами диліжансів Микола Лисенко, Михайло Старицький, Микола Костомаров, родина Лесі Українки та інші.

Залізничні колії, напевно, найдужче запам’ятали потяг Центральної Ради. На початку 1918 року представники ЦР евакуювалися з Києва. В Житомирі на Великій Бердичівський, 32 політики працювали над ухваленням державотворчих законів УНР.

 Також тут був пишний бронепотяг Троцького, який зупинився тут 1920 року.

Що ж, як ми бачимо, шлях з’явився ще у часи Київської Руси. Із винайденнями нових технологій та включенню більших ресурсів у будівництво, путь скоротилася. Можна почути думку, що Житомир — це сателіт Києва, але важко з цим погодитися. До певного етапу історії відстань між Києвом і Житомиром не долав актуальний рівень глобалізації. Тим більше після “Вічного миру” між Річчю Посполитою та Московським царством, наше місто будувалося як конкурент і противага Києву. Дає підстави припускати подібне — відтік “умів” з Житомира до Києва. На мою думку, це більше пов’язано із роллю Києва в межах етнічно-українського простору — і, відповідно, магнітною властивістю — це центр освіти, культури, релігії, політики, бізнесу, пов’язаного з політикою.

Latest Posts

.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.