На початку ХІХ століття більшість мешканців Житомира – це шляхта, духовенство, чиновники, купці та ремісники. Протягом століття ситуація змінювалася – через промислову революцію й ліквідацію кріпацтва в місто все більше і більше приїжджали робітники на заробітки на фабриках. Далі на zhytomyr-future.
Будинки і власники
На початку ХІХ століття не було потреби будувати міські багатоповерхові будинки. Часто здавали невеличкі одно-півтораповерхові будинки чи частини будинків (квартири, кімнати, кутки, ліжко-місця). Власники невеликих будинків могли виділити з свого метрового фонду 1-2 квартири на кілька кімнат для здачі в оренду. Власники маєтків чи великих будинків також могли здавати їх в оренду.
Селяни, отримавши особисту свободу після ліквідації кріпацтва, почали шукати кращої долі в містах. Через небачену до того інтенсивну міграцію в місто, загострилося питання житла. Вулиці Житомира почали забудовуватися кількаповерховими будинками, які спеціально будувалися для оренди, – “дохідними будинками”.
Представники середнього класу (лікарі, інженери, банківські робітники, чиновники, офіцери, викладачі тощо) могли дозволити собі винаймати чи назбирати на три-чотирикімнатну квартиру. Вчителі, студенти і низькорангові чиновники винаймали одно- чи двокімнатні квартири. Ще менш заможні наймачі жили на горищах, мансардах. Хоч жити і здавати квартири в підвалах було заборонено, орендодавці все одно здавали ці приміщення для дуже незаможних клієнтів.
Власники мали різні можливості. Заможні намагалися побудувати кількаповерховий будинок на власній садибі з садом. На перших поверхах розташовувалося підприємство чи його частина, де і працював власник. Наприклад, будинки купця і банкіра Журавльова мали крамниці чи відділення банку на першому поверсі, вищі поверхи здавалися в оренду.
Менш заможні власники будували одно- чи півтораповерхові будинки. Місто, яке активно розбудовувалося також почало поглинати навколишні села і хутори, які контрастно виступали на тлі міських будинків. Тоді самі сільські невеличкі будинки не відрізнялися від сільських хат.
Умови життя
Електроенергія, каналізація та водогін в місті з’явилися тільки в кінці ХІХ ст. Особливості побуту залежали від родини самих мешканців. До того квартири освітлювали свічками та опалювали грубками і печами. Воду носили із річок та колодязів, а щільна забудова і відсутність каналізації негативно впливали на якість води. Це часто спричиняло епідемії хвороб.
Протягом всього ХІХ століття переважна більшість будинків були дерев’яними (у 1880-тих “кам’яниць” було лише 9-15%). З одного боку, дерев’яні будинки були дешевшими, краще тримали тепло взимку і менше тримали сирість; з другого боку кам’яні будівлі не так піддавалися вогню, мали довший час експлуатації. А під час активної урбанізації у ІІ пол. ХІХ ст. будинки почали ставити впритул одне до одного. Ці фактори сильно загострювали ризик перекидання пожеж на інші будинки.
Квартиранти одного будинку користувалися спільними дровітниками, пральнями, льохами і льодовиками, колодязями і вбиральнями.